Проаналізовано науково-видавничу та культурно-освітню діяльність Українського воєнно-історичного інституту, створеного 1925 р. у Каліші (Польща), а після Другої світової війни відновленого військово-політичною еміграцією у Канаді. Окрему увагу приділено внеску комбатантських організацій Канади у розвиток військово-історичної науки в еміграції. ; The article analyses preconditions of foundation and activities of Ukrainian Military-Historical Institute, founded in 1925 in Kalisz (Poland), and renewed after World War II by military-political emigration in Canada. It focuses on contribution of the Ukrainian combatant organizations in Canada to development of military-historical science in emigration during post war period.
Проаналізовано науково-видавничу та культурно-освітню діяльність Українського воєнно-історичного інституту, створеного 1925 р. у Каліші (Польща), а після Другої світової війни відновленого військово-політичною еміграцією у Канаді. Окрему увагу приділено внеску комбатантських організацій Канади у розвиток військово-історичної науки в еміграції. ; The article analyses preconditions of foundation and activities of Ukrainian Military-Historical Institute, founded in 1925 in Kalisz (Poland), and renewed after World War II by military-political emigration in Canada. It focuses on contribution of the Ukrainian combatant organizations in Canada to development of military-historical science in emigration during post war period.
The article deals with the legislative, socio-political, diplomatic processes and bilateral interstate agreements concerning the conditions of presence, status and powers of the Black Sea Fleet on the territory of Ukraine in the context of Russian-Ukrainian military and political relations and geopolitical influences in the Crimean-Black Sea region. An analytical study of the consequences of the erroneous legislative and political steps of the Ukrainian government in Crimea and the imperfection of guarantees provided by the Ministry of Defense of Ukraine on protection of the Black Sea Fleet personnel who chose the Ukrainian citizenship and Ukrainian oath in the transition period of formation of the Ukrainian Armed Forces Navy in 1991-1995 was conducted. ; У статті проведено дослідження історичних, соціально-політичних та правових умов формування Чорноморського флоту України в 90-х роках ХХ століття. В результаті опрацювання законодавчої та міжнародно-правової документальної бази автори дослідили ризики політики національної безпеки, що проводилася урядами та президентами України наприкінці ХХ століття. З проблемами національної безпеки держави українське керівництво почало знайомитися з моменту проголошення незалежності України. На першому етапі становлення України як держави міжнародні гаранти цілісності та недоторканності кордонів України (Росія, США, Великобританія, Франція) вимагали від Президента та Верховної Ради України позбутися статусу ядерної держави. Росія наполягала на нейтральному статусі України в міжнародній політиці та примусила до участі України в переговорних процесах щодо створення СНД та обов'язкового ії членства. Членство в СНД передбачало підписання Статуту СНД, де прописувалося створення Об'єднаних збройних сил, Ради командувачів Прикордонними військами, що надавало б Російський Федерації вирішувати свої проблеми національної безпеки за рахунок нівелювання національних інтересів України. Статут СНД Україна не підписала. Негативний досвід відстоювання прав України та участь в розподілі майна та кораблів Чорноморського Флоту накладався на стратегічне рішення Уряду України про створення власних Військово-Морських Сил, не бажаючи поступатися місцем дислокації українських військових кораблів в Севастополі, який росіяни розглядали на початку 90-х років військово-морською базою лише Чорноморського флоту РФ, намагаючись приховати цей факт під гучною назвою "стратегічні війська (Чорноморський флот) Об'єднаних військових сил СРСР-СНД". Напруга зросла в українсько-російських стосунках у січні 1992 року. У лютому 1992 року цей процес почався в збройних формуваннях, що дислокувалися в Республіці Крим. Цей процес мав завершити процеси формування особового складу для ЗСУ та ЧФ України. Переговорний процес відновився у червні 1992 року на зустрічі Б.М. Єльцина та Л. М. Кравчука у Дагомисі. Сторони домовились про створення двох окремих флотів, але встановлювався "перехідний період" під об'єднаним командуванням. Україна почала новий переговорний процес в серпні 1992 року в Ялті. Перемовини 1993 року стосувалися питань розподілу берегової інфраструктури та фінансування флоту. Українська сторона стояла на позиції неподільності інфраструктури та обслуговування об'єктів інфраструктури ЧФ тільки українськими призовниками. Російська сторона почала використовувала «газову карту», підштовхуючи Україну до дипломатичних поступок шляхом шантажу. У вересні 1993 року в Масандрі Україною та РФ був підписаний "Протокол про врегулювання проблем Чорноморського флоту". Україна була готова поступитися частиною інфраструктури та кораблів в рахунок газових боргів. 1994 рік пройшов в обговоренні ймовірних місць базування ЧФ України та РФ. Україна пропонувала для російського флоту – Донузлав, Росія не збиралася поступатися Севастополем. Все вирішив 1995 рік. Чеченська війна спровокувала політичну та економічну кризу в Росії. Росія під міжнародними санкціями змушена була підписати компромісну угоду, яка задовольнила українську сторону перемовин. В угоді від 9 червня 1995 року знову обговорювалося питання остаточного розподілу ЧФ, де додавалося положення про можливість викуплення росіянами тієї долі кораблів, яка перебільшує встановлену Україною норму, – 50% на кожен флот. Севастополь стає сумісним місцем дислокації військових флотів обох держав. У 2014 році Севастополь став центром концентрації прихильників "русского мира" на тлі роздмуханої політичної кризи в Києві, а відсутність стабільної політики з національної безпеки України призвела до можливості реалізації амбіційних планів Росії щодо анексії Криму.
The article deals with the legislative, socio-political, diplomatic processes and bilateral interstate agreements concerning the conditions of presence, status and powers of the Black Sea Fleet on the territory of Ukraine in the context of Russian-Ukrainian military and political relations and geopolitical influences in the Crimean-Black Sea region. An analytical study of the consequences of the erroneous legislative and political steps of the Ukrainian government in Crimea and the imperfection of guarantees provided by the Ministry of Defense of Ukraine on protection of the Black Sea Fleet personnel who chose the Ukrainian citizenship and Ukrainian oath in the transition period of formation of the Ukrainian Armed Forces Navy in 1991-1995 was conducted. ; У статті проведено дослідження історичних, соціально-політичних та правових умов формування Чорноморського флоту України в 90-х роках ХХ століття. В результаті опрацювання законодавчої та міжнародно-правової документальної бази автори дослідили ризики політики національної безпеки, що проводилася урядами та президентами України наприкінці ХХ століття. З проблемами національної безпеки держави українське керівництво почало знайомитися з моменту проголошення незалежності України. На першому етапі становлення України як держави міжнародні гаранти цілісності та недоторканності кордонів України (Росія, США, Великобританія, Франція) вимагали від Президента та Верховної Ради України позбутися статусу ядерної держави. Росія наполягала на нейтральному статусі України в міжнародній політиці та примусила до участі України в переговорних процесах щодо створення СНД та обов'язкового ії членства. Членство в СНД передбачало підписання Статуту СНД, де прописувалося створення Об'єднаних збройних сил, Ради командувачів Прикордонними військами, що надавало б Російський Федерації вирішувати свої проблеми національної безпеки за рахунок нівелювання національних інтересів України. Статут СНД Україна не підписала. Негативний досвід відстоювання прав України та участь в розподілі майна та кораблів Чорноморського Флоту накладався на стратегічне рішення Уряду України про створення власних Військово-Морських Сил, не бажаючи поступатися місцем дислокації українських військових кораблів в Севастополі, який росіяни розглядали на початку 90-х років військово-морською базою лише Чорноморського флоту РФ, намагаючись приховати цей факт під гучною назвою "стратегічні війська (Чорноморський флот) Об'єднаних військових сил СРСР-СНД". Напруга зросла в українсько-російських стосунках у січні 1992 року. У лютому 1992 року цей процес почався в збройних формуваннях, що дислокувалися в Республіці Крим. Цей процес мав завершити процеси формування особового складу для ЗСУ та ЧФ України. Переговорний процес відновився у червні 1992 року на зустрічі Б.М. Єльцина та Л. М. Кравчука у Дагомисі. Сторони домовились про створення двох окремих флотів, але встановлювався "перехідний період" під об'єднаним командуванням. Україна почала новий переговорний процес в серпні 1992 року в Ялті. Перемовини 1993 року стосувалися питань розподілу берегової інфраструктури та фінансування флоту. Українська сторона стояла на позиції неподільності інфраструктури та обслуговування об'єктів інфраструктури ЧФ тільки українськими призовниками. Російська сторона почала використовувала «газову карту», підштовхуючи Україну до дипломатичних поступок шляхом шантажу. У вересні 1993 року в Масандрі Україною та РФ був підписаний "Протокол про врегулювання проблем Чорноморського флоту". Україна була готова поступитися частиною інфраструктури та кораблів в рахунок газових боргів. 1994 рік пройшов в обговоренні ймовірних місць базування ЧФ України та РФ. Україна пропонувала для російського флоту – Донузлав, Росія не збиралася поступатися Севастополем. Все вирішив 1995 рік. Чеченська війна спровокувала політичну та економічну кризу в Росії. Росія під міжнародними санкціями змушена була підписати компромісну угоду, яка задовольнила українську сторону перемовин. В угоді від 9 червня 1995 року знову обговорювалося питання остаточного розподілу ЧФ, де додавалося положення про можливість викуплення росіянами тієї долі кораблів, яка перебільшує встановлену Україною норму, – 50% на кожен флот. Севастополь стає сумісним місцем дислокації військових флотів обох держав. У 2014 році Севастополь став центром концентрації прихильників "русского мира" на тлі роздмуханої політичної кризи в Києві, а відсутність стабільної політики з національної безпеки України призвела до можливості реалізації амбіційних планів Росії щодо анексії Криму.
